Неподалік від Одеси, на березі Тилігульського лиману розташовуються два невеликих села - Курісове і Каїри.
Перлини українського степу, наділені багатою природою і оповиті багаторічною історією роду Курісів.
Першим його представником, що оселився в причорноморських краях України і прославив свій рід, був георгіївський кавалер, начальник канцелярії у легендарного полководця О.В. Суворова - генерал-майор Іван Онуфрійович Куріс.
До сих пір в колишньому поселенні Покровському, що в 1851 році стало називатися містечком Курісове-Покровським (зараз – Курісове), збереглася цікава легенда про те, як були визначені межі володінь тодішнього підполковника Куріса. Йому було наказано взяти собі землі в тих розмірах і стільки, скільки він зможе проскакати на своєму коні за один світловий день. Змучивши себе і коня, він, таким чином, зміг обскакати ні багато, ні мало - 6000 десятин землі.
Насправді все відбувалося набагато прозаїчніше і організованіше. Ще в 1791 році, в перший рік після приєднання причорноморських територій до Росії, військовим інженером Де-Воланом (до речі, хорошим приятелем І.О. Куріса) були складені два найважливіших на той час документа: перша російська карта тієї місцевості й вельми грунтовний додаток до неї. Додаток містив у собі докладний огляд так званої «Очаківської землі». Покладаючись на перші карти і вказаний додаток, визначалися кордони ділянок і так званих дач, котрі згодом шедро раздаровувалися різним особам. Вже в 1795 році з'явилася відомість, що враховує всі ці дачі по чотирьом повітам. Так ось, за Тираспольським повітом, в який входила і Одеса, під номером 5б закріплялося село «підполковника і кавалера Івана Онуфрієва сина Куріса», а назву тоді воно мало - Ізмайлівка. Проживало там 370 жителів, з який було «перелічено 240 осіб чоловічої статі».
Цілком зрозуміло, чому у поселення підполковника Куріса була така назва, хоча зустрічаються і інші: Балай, Ізмайлово-Покровське, Покровське та пізніше, Курісове-Покровське. У п'яти верстах від селища спокійна річечка Балай впадала в найглибший в межах Одеського повіту лиман - Тилігул (в перекладі з турецької – буйне озеро).
Початок будівництва садибного поміщицького будинку відноситься приблизно до 1810 року, а закінчення в деяких джерелах датується 1820-м роком (мається на увазі східна частина нинішнього замку). Місцем для його будівництва Іван Онуфрійович Куріс вибрав не вершину пагорба, а один зі східних схилів балки.
Для побудови безпосередньо садиби і всієї майбутньої економії І.О. Куріс вибрав ділянку в південній половині поселення. На решті його частини поступово склалися своєрідні, що відрізняються один від одного, райони проживання поселян - слобода і містечко. Першим серйозним кроком у розвитку Покровського стало переселення сюди частини кріпосних людей з родового села Курісів - Луциківки Лебединського повіту Слобідсько-Української (згодом Харківської) губернії. Недарма кажуть, що переселення - як пожежа або стихійне лихо: запряжені кіньми і биками вози, навантажені нехитрим селянським скарбом, під плач дітвори і прощальне завивання баб вервечкою рушили на південь. У шлях відбиралися тільки майстри своїх справ, вміння і досвід яких був необхідний на новому місці.
Серед перших переселенців, які прибули з Луциківки, був і Василь Іваниця, який володів унікальним мистецтвом шукання підземних вод. Він то і знайшов у селищі прісну воду, за що вдячні нащадки назвали на його честь вулицю, де і знаходилося перше цілюще джерело (у радянський період вулицю чомусь перейменували на честь радянського комдива Чапаєва).
Крім улаштування свого маєтку, Іван Онуфрійович займався освоєнням належних йому земель в окрузі. У трьох верстах від Покровського, безпосередньо на березі Тилігульського лиману він поселив кілька сімей - так було засноване село Каїри.
У Каїрах осіли сімейні люди з трьох місць: с. Луциківки, с. Улянівки Катеринославської губернії та з Стародубського повіту Чернігівської губернії.
Коли ще батько був живий, Іван із зацікавленням любив слухати з його вуст захоплюючі історії про війни, подвиги і битви, в яких не раз бували його дід і сам батько.
Відчуваючи в собі надлишок сил та вмінь, а головне – бажаючи активно трудитися, Іван Іраклійович замість цього потрапив в абсолютно іншу обстановку сухої чиновницької канцелярії. Намагаючись висловити своєрідний протест суспільству, він на деякий час злився з одеською ліберально налаштованим молодіжним середовищем. Більш того, на початок 1860-х років Іван Іраклійович був настільки активний, що навіть керував «одеською золотою молоддю» і часто змушував говорити про себе одеське суспільство.
Пізніше Куріс знайомиться з Миколою Никифировичем Мурзакевичем, істориком, який викладав на той час у Рішельєвскому ліцеї. За плечами Мурзакевича була багата різнобічна наукова і громадська діяльність. Саме він захопив і направив молодого Куріса на шлях дбайливого збирання різного колекційного матеріалу.
Рідкісні колекції замку Курісів
Крім збирання книжкових видань, не менший інтерес Іван Іраклійович виявляв до придбання справжніх рукописів і автографів, що колись належали російським і закордонним знаменитостям.
В основу його колекції автографів був покладений сімейний архів, дбайливо зібраний дідом і батьком. Найбільш цінними в тому архіві були листи до його діда - Івана Онуфрійовича, написані Суворовим, Державіним, Хвостовим, Куракіним і ін. Крім оригіналів листів Суворова до самого І.О. Куріса і чорнових послань його до Імператриці Катерині II та іншим особам, Івану Іраклійовичу перейшли у спадок замітки Суворова у вигляді щоденника, які в основному стосувалися Фінляндського періоду його служби (1782).
У колекції також були папери О.С. Пушкіна, П.А. В'яземського, Ф.І. Тютчева, неопубліковані твори В.А. Жуковського М.В.Гоголя.
Тоді на заході широке поширення мали книги, одягнені в цільні шкіряні, часто високохудожні, плетіння, а на них у вигляді витиснених штампів поміщали екслібриси. Особливо виділялися так звані супер-екслібриси, які представляли собою прекрасно виконані герби, вензелі, монограми, емблеми та девізи. Серед колекціонерів і бібліофілів книги з подібними знаками, що вказують, як правило, на першого господаря, користувалися особливою популярністю.
Достовірно відомо, що книгозбірня Куріса налічувала не одну подібну книгу. На це вказує, зокрема, бібліофіл Б.М. Чистяков в своїй доповіді, прочитаної в Ленінградському Товаристві бібліофілів в 1927 році. Йшлося про книгу «La Vie de Stanisias Leczinski» з супер-екслібрисом дружини майбутнього короля Франції Карла Х, графині д'Артуа Марії Терезії Савойської; це видання колекціонерів
П.Є. Рейнбот придбав у 1918 році з бібліотеки Івана Івановича Куріса.
Відомо, що книга ця в 1886 році продавалася в Парижі під час розпродажу бібліотеки відомого колекціонера і бібліофіла Госфорда за 115 франків. Роком пізніше в Парижі якраз перебував Іван Іраклійович, ймовірно, тоді ця цікава книга могла з'явитися у його колекції.
Повертаючись до ідеї самого супер-екслібриса, слід сказати, що Куріс теж був небайдужий до художніх палітурок і обкладинок та з задоволенням робив замовлення найкращим палітурникам, як у своїй країні, так і за кордоном. Бажаючи мати розпізнавальний знак для своїх «обраних» книг, він розробив і замовив шість типів супер-екслібрисів. В основу його книжкових знаків, які яскраво відображають дух і характер господаря і його бібліотеки, був покладений сюжет родового герба. Кілька книг з бібліотеки Куріса з такими екслібрисами знаходяться у Відділі рідкісних видань і рукописів Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького.
А ось давати на руки книги з бібліотеки Іван Іраклійович не любив. Тому, для подібних прохачів, у нього на видному місці знаходився цікавий двовірш:
Вона часто втрачається і неодмінно зіпсована».
Йому не раз доводилося «обпалюватися», даючи книги зі своєї бібліотеки навіть хорошим знайомим. Відомий випадок, коли вже широко відомий живописець Айвазовський виставлявся зі своїми картинами в Одесі і в доброзичливій розмові з ним Іван Іраклійович обмовився про те, що у нього є цікавий для художника атлас «Плани і фасади колишнього Ханського палацу в Бахчисараї з різними будівлям Криму 1798 року архітектора Гасті».
Іван Костянтинович Айвазовський благав Куріса дати йому книгу на деякий час, обіцяючи в знак подяки написати картину для Одеського музею з одним із сюжетів, узятих з атласу. Перебуваючи у тому ж році в Феодосії, Іван Іраклійович передав атлас живописцю. Той не забув написати картину для музею - зовсім невелику, але після цього Курісу ще довго довелося вимагати повернення самого атласу.
Важливо відзначити, що ці рідкісні художні роботи могли споглядати не тільки господарі. Іван Іраклійович завжди з величезним бажанням виставляв свої скарби на всіх великих художніх виставках, організованих Товариством витончених мистецтв на півдні. Великим успіхом користувалися експонати з його колекції на одній з перших виставок цього Товариства, що відбулася в Херсоні. Відкриття її відбулося на другий день Великодня - 6 квітня 1876 року. Тут Куріс представив велику колекцію гравюр широко відомих майстрів: Шонгауера, Дюрера, Фюрмера, Кранаха та інших. Серед виставлених полотен російських художників виділялися картини «Ялта» - Айвазовського, «Золоте весілля» - Броннікова і «Вид Хрестової гори на Кавказі» - Мещерского із зібрання Івана Іраклійовича.
У 1884 році І.І. Куріс, будучи учасником VI aрхеологіческого з'їзду в Одесі , надав частину своєї колекції для участі в організованій з'їздом виставці. З метою освіти Комітет з'їзду побажав показати широкому колу людей рідкісні археологічні пам'ятники старовини, які стосуються історії Новоросійського краю. Куріс привіз на виставку рідкісні грамоти, стародруки, автографи. Особливо звертали на себе увагу чудовий бронзовий оклад Євангелія з емалевими зображеннями Розп'яття, бичування Спасителя, взяття його під варту, несення Хреста і положення в труну, з грецькими написами, що датується XII-XIV століттями.
Великий знавець і любитель книг, пам'ятників старовини і документів, що відносяться до вітчизняної історії, Іван Іраклійович так і не став ученим. Зате тепер, перебуваючи поряд зі своєю величезною колекцією, він задумав грунтовно зайнятися науковими дослідженнями і підготувати до публікації велике зібрання автографів. На якийсь час ця робота по приведенню в порядок і систематизації рукописного архіву повністю поглинула його.
У 1891-92 рр. до старої будівлі була майстерно прибудована західна частина і багато в чому перероблений весь старий поміщицький будинок.
Авторство проекту західної частини Курісове-Покровського палацу заслужено належить одеському архітекторові Миколі Констянтиновичу Толвінському.
Вибір Толвінського як проектанта був не випадковий. Молодим, але вже визнаним майстром Микола Костянтинович оселився в Одесі в 1889 році. Тільки що Санкт-Петербурзька Імператорська академія мистецтв удостоїла його звання академіка архітектури за виконаний ним проект православної церкви у російському стилі XVII століття. Його неоренесансне бачення архітектурного вигляду, вміння переконливо висловлювати глибокі інженерні знання у кожній своїй будівлі дозволили йому за короткий час стати найяскравішою зіркою серед архітекторів Одеси.
В ту ніч під гучний гуркіт грому почався звичайний літній дощ - скільки їх було в житті замку. Навколо, до речі, чимало вищих будівель і самотньо стоячих дерев, але фатальний удар блискавки припав саме в верхівку однієї з веж замку. Звістка про пожежу швидко пронеслася по селу, і до приїзду пожежних люди самовіддано намагалися самотужки гасити розбурхану стихію. Вогонь жадібно злизав все перекриття замку і повністю знищив внутрішнє оздоблення і майно. За розповідями очевидців, дерев'яні конструкції продовжували тліти ще цілий тиждень, виділяючи задушливий запах гару.
Бажання відновити шедевр архітектури з'явилося у дирекції Петрівського совхоз-технікуму вже на наступний день після злощасного випадку. Директор Віктор Олександрович Янчев до кого тільки не звертався за фінансовою підтримкою: і до місцевої влади, і до зарубіжних бізнесменів. Тоді, на жаль, ніхто так і не поспішив на допомогу. До того ж завадили відомі політичні події, що призвели до розпаду колишнього СРСР. Економічна криза в незалежній Україні відсунула на дуже далекий план практично все, що було пов'язано з найціннішою культурною спадщиною країни. А невдовзі не стало і останнього ентузіаста відродження замку - В.О. Янчева.
Реставрація почалася ще в 2015 році. Планувалося завершення до 2020 року, однак вона триває і понині.
На території садиби є невеликий зоопарк з кроликами, фазанами, павичами та страусами.
Кажуть, архітектура - це застигла музика. Цей вислів наочно підтверджує замок Курісів. Він дарує людям «музику» духовної насолоди, розбурхує фантазію, створює нескінченний потік образів... Немов в унісон «кам'яної музики» всяк, хто приходить сюди занурюється в атмосферу і настрій далекої епохи. І здається - нетрадиційне замковий привид живе тут, а «крилата муза» урочисто ширяє по його порожніх залах.
Немов підтверджуючи сказане, над неіснуючим дахом величаво пролітає лелека, відтворюючи траєкторію польоту музи. Сім'я лелек вже давно облюбувала це місце. Своє величезне гніздо вони звили на верхівці однієї з замкових веж. Неспроста в народі говорять, що вибране цими птахами розташування гнізда завжди є щасливе місце. Так сама природа благоволить до цього чарівного куточка.
Неодмінно варто сказати про окрему ділянку саду, що знаходилася в південній частині поміщицького двору і становила особливу гордість Івана Іраклійовича - це велика оранжерея тропічної флори. Яких тільки дивовижних для цих країв рослин там не було: пальми, фініки, камеронс, орхідеї, кактуси, папороті, фуксії, мирти та інша дивина. Всього налічувалося близько 2000 іноземних зразків рослинності. Разом з дружиною, Любов'ю Іванівною, вони часто самі займалися оранжереєю і садом: своїми руками садили, обрізали і доглядали за посадками, постійно виписували рідкісні рослини і посадковий матеріал. Пізніше всю оранжерею І.І. Куріс подарував ботанічному саду Новоросійського університету в Одесі (зараз - Ботанічний сад ОНУ ім. І.І. Мечнікова).
До речі, в сусідньому селі Каїри був інший сад, вирощений поміщиком Миколою Івановичем Альбрантом (племінником Єлизавети Львівни Куріс, уродженої Альбрант). Фруктовий сад в його маєтку хоча і мав значно меншу кількість сортів дерев, але своїм зразковим станом справив на всіх враження. П'ять з двадцяти шести десятин великого Каїрівского саду були засаджені майже виключно саджанцями з розплідника І.І. Куріса.
У XХ столітті, у роки радянської влади, ліс, що розрісся на площі 340 гектарів, висаджений поміщиками Курісами, був оголошений Регіональним ландшафтним Тилігульським парком. Жителі села Петрівка (назва села Курісове з 1937 року по 2016 рік) розповідають зі слів своїх бабусь і дідусів, що ліси ці садила «сама господиня замку» - Любов Іванівна Куріс. Втім, так, напевно, і було насправді. Вірна подруга і супутниця Івана Іраклійовича, вона у всьому підтримувала його і брала участь у всіх його починаннях. Всією душею закохані в свій рідний край, землю, сади і квіти - обидва були прекрасні садівники і числилися в Одеському відділенні Товариства садівництва. Де не встигав Іван Іраклійович, там обов'язково була працьовита і турботлива Любов Іванівна.
Коса-Стрілка - орнітологічний заказник загальнодержавного значення та Каїрівський ландшафтний заказник місцевого значення.
Тилігул - місце масового гніздування та концентрації птахів під час сезонних міграцій, в районі якого можна зустріти близько 270 видів пернатих. На піщаних островах та косах з невисокою трав'янистою рослинністю тут часто гніздяться крячки річковий, рябодзьобий і малий, коловодник звичайний, чоботар, кулик-довгоніг, пісочники морський та малий, рідше кулик-сорока і дерихвіст лучний. Серед заростей очерету, переважно у верхній частині лиману, виводять потомство лиска, крижень, гуска сіра, лебідь-шипун, різні види чапель, косар та коровайка. У норах та берегових обривах влаштовують свої гнізда красені галагази та екзотичні сиворакші.
Загальна чисельність птахів, що зупиняються на прольоті в межах лиману та його узбережжя, іноді сягає 50 тисяч особин. Сезонні скупчення утворюють переважно мартини звичайний і жовтоногий, лиска, крижень, баклан великий, гуска білолоба, галагаз,
лебідь-шипун, чепура велика, чапля сіра тощо. Частина пернатих тут і зимує.
Заповідні угіддя підтримують існування багатьох рідкісних представників орнітофауни, що занесені до Червоної книги України і Європейського червоного списку: пелікана рожевого, баклана малого, чаплі жовтої, косаря, коpовайки, лелеки чоpного, казаpки чеpвоноволої, чеpні білоокої, гоголя, скопи, луня польового, канюка степового, підорлика малого, орлана-білохвоста, балабана, сапсана, жуpавля сіpого, лежня, пісочника морського, кулика-довгонога та кулика-сороки, кульонів великого і сеpеднього, мартина каспійського та інших. Всього понад 40 видів.[1]
Все це забезпечує широкі можливості для розвитку в межах парку екологічного туризму та різних видів рекреаційної діяльності, активність яких у світі щорічно зростає.
Вже традиційними на Тилігульському лимані та його мальовничих берегах стали пляжний відпочинок, любительське рибальство, прогулянки на човнах і кайтинг, пішохідні подорожі, пізнавальні екскурсії, наукові експедиції, польові практики і спостереження за птахами.[1]
Ця рідкісна рослина проростає на ділянках, що примикають до водоймища.
У Каїрах це підземні води, річка Балай та затока Тилігульського лиману.
Кожного року односельчани збираються разом для того, щоб облогородити територію джерела та розчистити канали, через які по схилам стікає вода.
Дипломна робота на здобуття ступеня бакалавра
Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова, факультет журналістики, реклами та видавничої справи
dariashoiki88@gmail.com
